1. Акцентувати потрібно насамперед на людині, а не на її інвалідності. Тому правильно казати «людина/дитина з…». Наприклад, «дитина з ДЦП» (неправильно: децепешник), «дитина з розладами аутистичного спектру» (неправильно: аутист; «дитина з аутизмом» – теж коректно, говорять про спектр, бо аутизм не буває однаковим), «дитина з епілепсією» (неправильно: епілептик).

2. Некоректно казати «особлива дитина», бо всі діти чимось вирізняються.

3. Забудьте й про словосполучення «особливі потреби». Сходи з пандусом – це не особливо, а нормально і стане у пригоді не тільки тим, хто пересувається на візку, а й мамам з немовлятами, бабусям із «кравчучками» чи пасажирам із валізами. Або людині з переломом ноги.

4. Термін «особливі освітні потреби» є прийнятним, але застосовується не тільки до дітей з інвалідністю, а й, наприклад, до емігрантів, які поки не достатньо добре знають мову, чи до дітей, які постраждали внаслідок бойових дій і тимчасово потребують психологічної допомоги та підтримки у навчанні. Зараз особливі освітні потреби в них є, а згодом не буде.

5. Менше негативних виразів на кшталт «страждає на…» – цей вираз передбачає, що людині, про яку ви говорите, постійно погано, боляче і безнадійно. Це викликає непотрібний жаль. Так само не варто казати, що хтось «прикутий до візка». Візок допомагає пересуватися, надає можливість рухатися, а не приковує.

6. Не зважаючи на те, що існують Українські товариства сліпих та глухих (УТОС та УТОГ відповідно), слова «глухий» та «сліпий» можуть мати негативне забарвлення. Коректніші варіанти: «людина, яка не чує» або «людина з порушеннями слуху/зору», «незрячий».

7. Не бійтеся говорити «радий/-а тебе бачити» чи «побачимося» незрячим. Так само можна запросити «піти прогулятися» людину на візку. Інвалідність означає лише те, що хтось робить те саме, що й ви, – тільки в інший спосіб.